НЕСПОКІЙ У СЬЄРРА-ЛЕОНЕ
У березні 1991 Об'єднаний Революційний Фронт увійшов у Сьєрра-Леоне, дистрикти Кайлахун і Пужехун, з Ліберії двома групам загальною чисельністю близько 100 людей і мобілізував сільських жителів, в основному темне, на боротьбу із владою. Опублікований постфактум маніфест фронту проголошував прихильність ідеалам демократії, до якої передбачалося прийти через три стадії – "зброя народу", "влада народу", "багатство народу", причому за перемогою в Сьєрра-Леоне піде "друге звільнення Африки”.
Офіційною датою початку війни вважається 23 березня, але існують думки, що ще в листопаді попереднього року робилися зондуючі акції, причому наслідки акцій дуже нагадували по формату зведення особових рахунків 1981-82 років.
C перших же днів широко поширився " джа-джа " (грабіж за зразком ліберійського), як і вбивства вождів, старійшин і тих, кого вважали урядовими агентами. Розправи з особливою скурупульозністю зазнавали також торговці національностей фула й мадинго. Ліберійські повстанці, які нещодавно ініціювали громадянську війну на території власної країни, підтримали своїх союзників з РУФ силою, і лідер ліберійської опозиції Тейлор мотивував це “ потребою Сьєрра-Леоне покуштувати війни”, оскільки вважав тодішнього сьєрра-леонського лідера Момо відповідальним за запрошення в Ліберію миротворців, “що позбавили його швидкої перемоги”.
Генерал-майор Джозеф Момо, глава держави, в очікуванні загрози розширив армію удвічі, головним чином, за рахунок, як стверджують поінформовані джерела, хуліганів і шпани в столиці. Проте не платив військовим грошей три місяці. І за це поплатився скиданням в квітні 1992.
Після декількох демонстрацій у Фрітауні військові під керівництвом лейтенанта на ім’я Соломон Мура захопили кілька державних будинків і зробили переворот. Момо звернувся за допомогою до гвінейців, і пізніше і сам утік до Гвінеї.
Нове керівництво, НПРК (національна тимчасова правляча рада) на чолі з капітаном Штрассером пообіцяло швидко закінчити війну, але не досягло успіху, “хоча глава РУФ Фоддей Санко був ще молодшим і недосвідченішім Штрассера”. Після впровадження режиму було оголошено одностороннє припинення вогню, амністію повстанцям, і анонсовано вибори в 1995 році. Новий уряд також провів заходи по оздоровленню ситуації в суспільстві, але в цілому справи його пішли не блискуче. Конфлікт вирізнявся крайньою жорстокістю – за відмову співпраці з РУФ відрізали частини тіла, від вух до геніталій, а за співпрацю з РУФ представники влади страчували на місці.
До початку 1993 року уряд відзвітувався, що поставив під свій контроль усю територію країни, крім дистриктів Кайлахун і Пуджехун, у січні урядова армія звільнила алмазну столицю – Койду, що з листопада перебував у руках повстанців.
Перша половина 1994 року ознаменована ескалацією конфлікту, він охопив 6 з 12 дистриктів країни; всього з початку конфлікту загинуло близько 8000 тільки цивільних, чверть населення Сьєрра-Леоне стала біженцями. З серпня в конфлікт втрутилася Нігерія, що делегувала 800 чоловік на допомогу уряду. Для підтримки військових зусиль на місцях були створені “камайори”, ополчення з етнічних менде, організоване урядом заради допомоги в боротьбі проти РУФ, коли справи РУФ йшли особливо добре. Групи “камайорів” щільно співпрацювали з населенням при його повній підтримці і були вельми ефективні. Оскільки справи йшли погано і армія часто укладала з повстанцями неформальні мирні угоди, замість того щоб йти на конфронтацію, і обидві сторони тихо і спокійно грабували округу.
Наприкінці 1995 року Штрассер запропонував перемир'я й уряд національної єдності. Але на той час уже Санко бачив перемогу у себе в кишені, особливо якщо вийдуть із конфлікту найманці. І вимагав для себе президентське крісло, тоді як йому могли запропонувати тільки віце-президентське. В уряді було не спокійно. І 16 січня 1996 Штрассера скинула фракція офіцерства, лояльна до бригадира Джуліусу Біо. У березні 1996 відбулися вибори, у другому турі яких Ахмед Кабба (мусульманин з півночі, але не менде) отримав 59,5%, Джон Карефа- март (УНПП, темне) 40% - у всякому разі так оголосила центральна виборча комісія. Міжнародні спостерігачі вважали, що вибори пройшли чесно, хоча й відзначили, що дивно влаштовувати вибори в момент, коли немає нічого спільного з перемир’ям.
У листопаді 1996 було підписано перше перемир’я, т.з. Абіджанське. За умовами угоди, і нігерійський контингент і “Ауткамс” залишали країну, проте, починаючи з лютого 1997, конфлікт знову став розгоратися, і до кінця квітня стало остаточне ясно, що із-за млявості ООН миротворчі зусилля провалилися. 25 травня 1997 військові спільно з РУФ повстали, повалили президента Кабба і запропонували пост лідера заарештованому раніше за спробу державного перевороту майорові Джоні Полу Корома. Нове керівництво, за назвою АФРК (революційна рада збройних сил), яке очолив на правах президента Корома, а віце-президентом зроблений був Санко, придало анафемі камайорів, але не отримало широкого визнання в країні й за кордоном, особливо у світлі його досягнень на ґрунті прав людини.
Хунта увійшла до контакту з РУФ і в жовтні 1997 делегація Корома підписала в Конакрі мирну угоду.
У березні 1998 скинутий президент Кабба повернувся з Конакрі назад у країну. Проте на переговорах хунта відмовилася повернути владу Каббе, і запропонувала нові вибори в 2001. Воєнні дії тривали, і не без успіху для повстанців. На початку 1999 року РУФ знову виявився у воріт столиці, широко використовуючи “живі щиты”, а також допомогу ліберійських і європейських найманців (українців особливо й французів меншою мірою), і, за чутками, послуги буркинабців. Зброю його члени заздалегідь сховали у місті і вчинили рішучий штурм.
Миротворці були на межі поразки, але вистояли. Східна частина міста була спалена вщент, не менше п'яти тисяч чоловік загинуло. , і чимала частина винищувалася за наперед складеними списками, Понад 3000 дітей було забрано повстанцями з собою насильно в процесі відходу, серед померлих було в т.ч. близько 800 миротворців.
У світлі нового розвитку подій у травні 1999 після великих боїв у районі Фрітауну й великої торгівлі на міжнародному рівні була підписана угода про припинення вогню, а 7 липня мирна угода в Ломі, що передбачало 4 посади в кабінеті для представників заколотників, роззброєння й демобілізацію фракцій, повернення полонених, видалення найманців, реструктуризацію армії, амністію всім лиходійствам на момент підписання догоговору. На 8 рік війни число жертв становило 50 тис.
Громадянська війна в Сьєрра-Леоне відрізнялася жорстокістю і безчинствами навіть за африканськими мірками. Повстанці в масовому порядку калічили мирне населення, у складі РУФ були підрозділи із спеціалізацією на тих або інших злодійствах –“відрубай руки”, а також “підпали”, “мертва рука”, “кров” або “вбивця безкровний”. Розважалися і в такий дикий спосіб, як суперечка щодо статі ненародженої дитини. Побачивши вагітну жінку, закладалися на 100 тис. леонів. І тут же на місці розрізали їй утробу. Ще страшніше те, що вірним засобом від венеричних захворювань (якими було уражено 41% солдатів регулярної армії) в цьому регіоні вважається зґвалтування діви. Відомо, що бійці з обох боків частого використовували марихуану, домашній алкоголь, іноді кокаїн і героїн, до такого ступеня, що бачили в людях не людей, а монстрів.
Мирною угодою воєнні дії великого масштабу завершилися, але ще спостерігалися у локальному масштабі. На першому тижні травня 2000 РУФ порушив угоду, 2 травня атаковані позиції однієї миротворчої місії. Було убито 4 кенійця, 3 поранено й 50 потрапило в полон.
У вересні 2000 року сьерра-леонська регулярна армія оголосила про ліквідацію останніх трьох баз бандитських угруповань, на чому можна вважати конфлікт закінченим.
При підготовці використано матеріали з сайту:
http://www.conflictologist.narod.ru/cwsl.html
