Громадянська війна в Сальвадорі — то війна між правлячою військовою хунтою та різними ліворадикальними партизанськими рухами, об’єднаними у Фронт національного визволення імені Фарабундо Марті. Війна тривала з 1980 по 1992 рік. Повстанців-марксистів підтримував уряд сусідньої країни — Нікарагуа, а військових керівників Сальвадору — американська виконавча влада.

ПЕРЕДІСТОРІЯ Перемога революції в Нікарагуа активізувала масові рухи в Сальвадорі, де в 60—70 р. існував авторитарний, фактично військовий, режим, прикритий конституційними атрибутами. При дуже великій густоті населення (більше 200 чол. на 1 км2) у республіці центральноамериканського перешийку також гострим було аграрне питання. За 15 років до 1975 р. кількість безземельних сімей в збільшилась з 30 до 167 тис. Такий стан справ виклик незадоволення різних верств населення. З 1971 р. в Сальвадорі існував Національний союз опозиції (НСО) за участі помірковано-реформістських сил, провідною з яких була впливова Християнсько-демократична партія (ХДП), очолювана Н. Дуарте, а також лівих сил, включно з комуністичною партією. Об’єднана лівоцентристська опозиція сподівалася досягти успіху участю в виборах і мирними акціями. Влада фальсифікувала результати виборів на свою користь. Відповіддю ж на протести опозиції стали масові репресії стосовно останньої.

Частина лівих сил, у тому числі комуніст, що вийшли з компартії, з 1970 р, перейшла до партизанської війни. Виникло кілька партизанських військово-політичних організацій. Найбільша з них - Народні сили звільнення імені Фарабундо Марті (названі на честь засновника компартії Сальвадору). 15 жовтня 1979р. група офіцерів на чолі з полковником Махано скинула уряд генерала К. У. Ромьоро. Хунта, що прийшла до влади, оголосили про свої наміри здійснити реформи і демократизувати країну. Утім ліві партії і організації не змогли об’єднати зусилля з лівоцентристським крилом нового уряду. Тож з часом праві сили досягли своєї мети – Махано і його прибічників було відсторонено від влади.

До влади прийшов правоцентристський блок військових та ХДП. Головою уряду став Дуарте. Нова влада збиралася провести аграрну реформу та інші соціальні заходи по встановленню демократичного режиму. Було введено контроль держави над банками, націоналізовано і передано селянських кооперативам 224 тис. га. Також було видано декрет про передачу орендаторам у власність оброблюваних ними ділянок. Утім розвиток реформ зупинив спротив консервативних сил та протидія військових. Таємні воєнізовані «ескадрони смерті» уміло «розправлялися» з керівниками та активістами. Зокрема, у березні 1980 р. було убито архієпископа столиці О. А. Ромьоро.

У жовтні 1980 р. було сформовано Фронт національного звільнення імені Фарабундо Марти (ФНЗФМ) — військово-політична організація, що об'єднала компартію, Народні сили звільнення й ін. Програма фронту передбачала революційне перетворення влади, проведення радикальної аграрної реформи, обмеження іноземного капіталу, націоналізацію власності імущих прошарків, широкі соціальні заходи. 10 січня 1981 р. збройні загони ФНЗФМ почали загальне повстання проти урядових військ, що поклало початок громадянській війні, у ході якої сили фронту міцнішали, росла його чисельність, розширювалися контрольовані ним зони, посилювався вплив серед населення.

У Сальвадорі протистояння революціонерам правих і помірно-реформістських сил визначило глибокий розкол суспільства й затяжну і запеклу громадянську війну. Крім того її початок збігся із приходом до влади у Вашингтоні уряду Р. Рейгана (1981—1989), що надавав широку військову та економічну допомогу республіці. А це неабияк ускладнило боротьбу сальвадорських революціонерів. У Сальвадор були спрямовані американські військові радники й інструктори. Чисельність армії, за підтримки США, збільшилася з 15 тис. у 1981 р. до 56 тис. в 1985 р. Допомога Сполучених Штатів допомогла сальвадорському режиму вистояти, але сторони виявилися не в змозі здобути військову перемогу один над іншим.

СПРОБИ МИРНОГО ВРЕГУЛЮВАННЯ КОНФЛІКТУ Ініціатором пошуків мирного врегулювання конфлікту виступила Мексика. У серпні 1981 р. у спільній заяві мексиканського президента Лопеса Портильо й французького президента Франсуа Міттерана ФНЗФМ визнавався представницькою політичною силою в Сальвадорі . У заяві вміщувався заклик до вирішення конфліктної ситуації в Центральній Америці за допомогою переговорів.

У січні 1983 р. міністри закордонних справ Мексики, Венесуели, Колумбії й Панами провели зустріч на панамському острові Контадбра, створивши Контадорську групу в складі держав-учасників зустрічі. Вони призвали центральноамериканські країни до діалогу й пошуків мирного рішення конфлікту, запропонувавши своє сприяння. За два роки Бразилія, Аргентина, Перу й Уругвай приєдналися до цієї ініціативи й утворювали Групу підтримки Контадори.

Президент Коста-Рики Оскар Ар’яс (1986—1990) у лютому 1987 р. запропонував "План миру ", що передбачав припинення вогню й амністію повстанців, демократизацію, припинення військової допомоги інших країн будь-яким збройним угрупованням у Центральній Америці. План Ар’яса ліг в основу угоди, підписаної на нараді в г. м. Ескіпулас (Гватемала) президентів Нікарагуа, Гватемали, Гондурасу, Коста-Рики й Сальвадору 7 серпня 1987 р.

У Сальвадорі громадянська війна тривала. На виборах в 1989 р. переміг лідер правого Націоналістичного республіканського союзу Кристіані, що одержав більше половини голосів виборців. Більшість лівих сил бойкотувала вибори, у яких в умовах війни брала участь тільки половина зареєстрованих виборців. Новий президент намагався відмежуватися від екстремістського крила правих, висловившись за конституційні свободи і за переговори з повстанцями. 16 січня 1992 р. у Мехіко була підписана угода, що поклала кінець 11- літній громадянській війні. Повстанці роззброювалися. Їм гарантувалися всі громадянські та політичні права. ФНЗФМ перетворився в легальну політичну партію. Збройні сили Сальвадору скорочувалися та переходили під контроль громадської влади. Репресивні служби поліції й спеціальні каральні підрозділи армії ліквідувалися. Розпускалися воєнізовані цивільні організації. Передбачалося створення національної цивільної поліції за участю колишніх бійців ФНЗФМ. Були демократизовані виборча й судова системи. Уряд зобов'язався провести аграрну реформу, наділити землею селян і колишніх повстанців. Спостерігати за виконанням умов угоди поручалася спеціальної місії ООН.

17 грудня 1992 р. у столиці Сальвадору в присутності Генерального секретаря ООН Бутроса Галі відбулася урочиста церемонія національного примирення, що констатувала завершення виконання основних положень про мир. Країна вступила на шлях конституційного розвитку. Надалі ФНЗФМ став провідною лівою партією країни. На президентських виборах 1999 р. він одержав 29% голосів, а в 2000р. став найбільшою фракцією (31 депутат з 83).

http://latinskaja-amerika.narod.ru/glava_5.htm