Громадянська війна в Лівані (1975—1990) — збройні зіткнення між мусульманською та християнською громадами Лівану, а також усередині цих громад, ускладнені втручанням Сирії та ізраїльським вторгненням 1982 року.
ПЕРЕДУМОВИ
Арабо-ізраїльський конфлікт породив проблему палестинських біженців, збройні загони яких намагалися відвоювати свої землі. Потерпівши поразку від сил регулярної ізраїльської армії, загони палестинського опору відступили на територію Йорданії. В 1970 році Ясір Арафат, увійшовши в змову із групою офіцерів йорданської армії, намагався шляхом військового перевороту скинути короля Йорданії Хуссейна. Однак тут сили палестинців зазнали нищівної поразки й були змушено перебазуватися на територію Лівану, де за Каїрською згодою 1969 року й Мелькартскому угоді 1973 року ліванська сторона надала їм право мати збройні сили. З території Лівану почалися вилазки палестинських бандитів на територію Ізраїлю, у результаті яких уряд Лівану виявився в скрутному становищі. Палестинські бойовики фактично організували "державу в державі", де не діяло ліванське законодавство. Палестинські табори й поселення перетворилися у вогнища злочинності й тероризму. Особливо від сваволі палестинців страждало населення Півдня Лівану. Мусульманські кола дозволяли наявність великої кількості збройних палестинців для переділу державної системи країни на користь мусульманської громади, обмеживши права християнського населення країни. Ліванська армія була традиційно слабка, тому християни Лівану стали організовувати власні загони самооборони. Саме вони нерідко вступали в зіткнення з палестинськими бойовиками.
Перший період війни (1975—1977)
Громадянська війна почалася13 квітня 1975 року із зіткнень у Бейруті між загонами Організації звільнення Палестини (ОЗП) і загонами християнської партії "Катаіб". Зіткнення почалися після спроби вбивства палестинцями одного з лідерів християнської громади Лівану П’єра Жмаєля. Поступово воєнні дії поширюються на північні й східні частини країни. До жовтня 1975 року збройні зіткнення відбувалися тільки між загонами Організації звільнення Палестини (ОЗП) і ліванською християнською міліцією "Ліванські Сили ", що об'єднала загони християнський партій "Катаіб", Національно-ліберальної партії, руху "Варти кедра" і організації "Танзим", на чолі яких стояли відомі християнські діячі Лівану — П’єр Жмаєль, Камиль Шамун, Сулейман Франжье, Етьєн Сакер.
У жовтні 1975 року до загонів ОЗП приєдналися військові формування мусульманських громад Лівану й лівацьких партій, такі як Прогресивно-соціалістична партія, Сірійська Соціал-національна партія Лівану, партія "Мурабитун", Ліванська комуністична партія та ін. Це угруповання (т.зв. Національно-патріотичні сили )очолив політичний глава громади Камаль Джумблат. Не зважаючи на більш ніж трикратну перевага супротивника в живій силі (сили палестинсько-мусульманської коаліції нараховували близько 48 тис. чоловік проти 15 тис. бійців християнської армії) християнським загонам удалося нанести ряд поразок антиурядовим військам ОЗП- НПС і в січні 1976 року довести їх до неминучого розгрому.
У січні 1976 лідери блоку ОЗП- НПС звертаються по допомогу до президента Сирії Хафезу Асаду, який наказує відправити в Ліван більше 3 тис. солдат ОЗП, що базуються в Сирії. Цей крок докорінно змінює хід війни. Християни переходять до оборони на всіх фронтах. Мусульманські офіцери на чолі з дезертиром лейтенантом Ахмадом Хатибом, підняли заколот у мусульманських частинах ліванської армії, і в березні урядові збройні сили Лівану розпалися. Заколотники організують т.зв. Армію Арабського Лівану й приєднуються до альянсу ОЗП- НПС. У березні - квітні 1976 року ОЗП- НПС проводить "настання в горах", що має метою знищення християнського анклаву в Гірському Лівані. Камаль Джумблат відкрито проголосив, що третина християн повинна бути знищена, ще третина повинна покинути країну. Тільки тій частині, що залишиться, можливо буде надане право залишитися в Лівані.
Християнським військам доводиться відступити з ряду позицій у Східному Бейруті й горах, і на якийсь час антиурядовим силам вдається захопити близько 70% території країни. Однак після перегрупування сил, загони християнської міліції переходять у контрнаступ і відкидають мусульман на вихідні позиції, а на півночі країни навіть просуваються далеко в глиб території, захопленої загонами НПС- ОЗП, впритул підійшовши до другого за величиною міста Лівану - Тріполі. У відповідь на військові поразки мусульмани на підконтрольних їм територіях проводять різанину мирного християнського населення. Так, після падіння в січні 1976 року палестинського військового табору Карантину, мусульманські бойовики вирізали близько 600 жителів християнського міста Дамур, що перебував у глибині мусульманської зони. За час цивільної війни Бейрут був майже повністю зруйнований. У червні 1976 року в Ліван були введені частини сірійського військового контингенту.
Останньою значною подією цивільної війни 1975—1976 рр. став розгром християнською міліцією Башир Жмаєль найбільшого палестинського військового табору в Східному Бейруті — Тель- Заатара.
У березні 1977 року блок НПС остаточно розпадається, у той час, як альянс проурядових християнських партій "Ліванський Фронт" підсилює свої позиції, а його об'єднана армія "Ліванські Сили" під командуванням молодого харизматичного молодшого сина П’єра Жмаєля - Башира - стає потужним 30- тисячним військовим угрупованням. Після висновку Кемп-девидського договору між Ізраїлем і Єгиптом керівництво Сирії переміняє свою тактику в Лівані, починаючи залучати на свою сторону колишніх супротивників з рядів розваленого НПС. Сірійські війська починають переозброєння підконтрольних їм палестинських і ліванських мусульманських угруповань. Паралельно із цим погіршуються відносини Сирії із християнськими партіями, що вимагають негайного висновку сірійського "миротворчого" контингенту, що став по суті окупаційним. Лідери християн Лівану починають сховане співробітництво з Ізраїлем.
Другий період війни (1978—1981)
В 1978 році відбувається перше велике зіткнення між "Ліванськими Силами " і сірійськими військами. Сирійцям вдається зберегти свій контроль над північчю Лівану, населеним християнами, маронітами й православними. У 1981 відбувається нове загострення ситуації в Лівані, пов'язане з нападом сірійських військ на християнське місто Захле в долині Бекаа. Взяти місто «на землі» не вдалося. Було зроблено спробу захопити його, використовуючи повітряний простір. Утім завдяки блискавичній реакції Ізраїлю наступ було зупинено.
Пізніше було досягнуто згоди, згідно з якою сірійські війська відступали від міста, а загони "Ліванських Сил " ішли на територію християнського анклаву й у Східний Бейрут. Сирійці змогли ввійти в Захле тільки в 1985 році, після того як місто було здано за наказом Іліє Хобейкиі що командував "Ліванськими Силами " та мав тісні контакти із сірійськими спецслужбами й командуванням сірійських військ у Лівані .
Третій період війни (1982—1983)
1982 — Ізраїльське вторгнення в Ліван 1982 закінчилося вигнанням палестинських бойовиків і окупацією Ізраїлем південних районів Лівану, у той час як на північ і в центральну частину були введені додаткові частини сірійської армії (загальна чисельність контингенту склала 17 тисяч солдатів). У серпні 1982 року Башир Жмаєль, 34- літній командуючий "Ліванськими Силами " був обраний на пост президента Лівану. Однак, 14 вересня 1982 року він гине від вибуху в штаб-квартирі партії "Катаіб". Вважається, що це вбивство організував сірійський полковник Мухаммед Ганен, що виконував вказівка президента Сирії Хафезa Асадa.
Незабаром після вбивства Жмаєля кілька сотень християнських бійців увірвалися в палестинські табори Сабра й Шатила, убивши за різними даними від 150 до 2000 палестинців. На екстренному засіданні парламенту Лівану президентом був обраний старший брат Башира Жмаєля - Амін. 17 березня 1983 року з’являється мирний договір між Ліваном і Ізраїлем. Цей договір викликав різку реакцію в стані просирійських політиків.
У вересні 1983 року ізраїльські війська залишають регіони Алею й Шуф, що перебувають на південний схід від Бейрута й населені змішаним друзсько-християнським населенням. 3 вересня через 24 години після відходу ізраїльтян об'єднані загони друзов, палестинців, шиїтів за підтримки сірійської піхоти й танків атакують християнські міста й села Алея й Шуфа. Захоплені зненацька нечисленні підрозділи "Ліванських Сил " під командуванням Самира Джааджаа чинять завзятий опір нападаючим, марне чекаючи допомоги з боку ліванської армії,. 5 вересня біля християнського міста Бхамдун "Ліванські Сили " зазнають поразки від друзсько-мусульмансько-сирійських військ і, втративши за добу 150 бійців, відступають із тисячами біженців у місто Дейр-Ель- Камар. Починаються масові знищення мирного християнського населення.
За приблизним даними було вбито більше 1500 християн, близько 300 тисяч стали біженцями. Цей раунд боїв був названий пізніше "Війною в горах".
Четвертий період війни (1983—1990)
У лютому 1984 року об'єднані сили друзов і шиїтів за допомогою сірійського контингенту вибивають частини ліванської урядової армії із Західного Бейрута. У березні 1985 року ізраїльська армія перебазовується за річку Літані в так звану "зону безпеки" на Півдні Лівану. У районі, що перебуває на схід від міста Сайда й населене переважно християнами, спалахують бої між частинами "Ліванських Сил " і загонами палестинців, шиїтів і друзов, що напали на християнські села. Бої йшли зі змінним успіхом, поки у квітні командування "Ліванських Сил " не віддало несподіваний наказ своїм військам відступити з району і евакуюватися морським шляхом у Бейрут. Десятки тисяч християн залишилися без захисту перед мусульманами, що нападали, улаштували чергову різанину в християнських селищах.
Потоки біженців кинулися в "зону безпеки" на Півдні Лівану й у християнське місто Джеззин. У цей час загони ліванського руху "Варти кедра" під командуванням Жозефа Карама зробили марш-кидок на південь країни й біля селища Кфар- Фаллус завдали поразки друзсько- мусульманським міліціям і відкинули їх назад до Сайди.
Громадянська війна між християнськими й мусульманськими (шиїти, суніти, друзи) громадами продовжилася. З березня 1988 по грудень 1990 ополчення руху "Амаль" вело бойові дії проти організації "Хезболла" на півдні Лівану та у південних околицях Бейрута.
Заключна стадія війни і її результати>/
13 жовтня 1990 року сірійська авіація з негласної згоди США й Ізраїлю завдала бомбового удару по резиденції генерала Ауна в Баабде. Після потужного вогневого нальоту, у якому сірійську артилерію підтримала артилерія "Ліванських Сил ", сірійські війська штурмували Баабду й резиденцію Ауна.
Однак не всі частини вчасно одержали цю пропозицію про відступ, а деякі відмовилися скласти зброю. Велика кількість ліванських солдатів, що здалися в полон, була холоднокровно розстріляна сирійцями. Над мешканцями християнських районів було учинене насильство й свавілля з боку сірійських солдатів, а також мусульманських бойовиків із просирійської міліції. Тільки погроза голови християнської партії "Катаіб" Жоржа Cааде мобілізувати бійців християнської міліції й атакувати мусульманські райони припинила бешкетування.
Громадянська війна минулася без значних змін ліванського державного устрою, хоча мусульмани досягли рівного із християнами представництва в парламенті ."Амаль" і "Хезболлах" домовилися про припинення вогню. Президентом став просирійський християнин Ільяс Храуі, а потім Еміль Лахуд. Південна територія Лівану потрапила в сферу ізраїльської окупації до травня 2000 року.
Ссылки
1.http://www.liberty05.com/civilwar/civil.html
2.http://www.111101.net/facts/history/chronology/index.html?
3.http://www.gotc.org/black_page/black_page.htm/p
4.http://www.meib.org/articles/0302_ld.htm
5.http://valentin-8.livejournal.com/9493.htm
6.http://b0gus.livejournal.com/276485.html
7.http://militera.lib.ru/common/show/index.html
8.http://www.lebaneserepublic.info/stat.html
9.http://www.lebwar.org/home.php
10.http://www.cedarguards.org/TheLebaneseWar/
